Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ

Про Департамент

У 2014 році на сході України почалась війна з РФ, яка триває й досі. У зону військових дій відразу ж вирушили капелани від Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), які ще до початку цієї війни працювали з українськими військовими під керівництвом Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ.

Цей Департамент було створено 3 жовтня 2006 року при Патріаршій курії Української Греко-Католицької Церкви для того, щоб розробити та впровадити життєспроможну дієву систему забезпечення пастирської опіки військовим-вірянам УГКЦ, на всій території України, а також координації цієї діяльності.

Пріоритетом для Департаменту стало забезпечення релігійних потреб віруючих військовослужбовців та співпраця з силовими міністерствами і відомствами: Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Внутрішніми військами МВС України та Державною прикордонною службою України, задля цієї співпраці.

Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ відповідає за систематизацію та структуру організації, займається просвітництвом та налагодженням міжконфесійних і міжнародних зв’язків. 

Як наслідок цього – творення інституту військового капеланства в Україні. Цим Департамент і займається по теперішній час, представляючи інтереси українських греко-католиків на всіх рівнях, і, як ми побачимо далі, досить успішно.

Що таке капеланство і звідки прийшло

“У світі капелани займаються становленням особистості воїна, його моральним гартом, його духом. І все це разом називається – людяність”, – говорить у своєму інтерв’ю заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ о. Андрій Зелінський.

Священники на війні, або ж військові капелани, існують здавна. Духовне наставництво та моральна підтримка людей в часи воєн і випробувань необхідні. В кризові періоди людям потрібні етичні дороговкази, про яку б конфесію, час або країну не йшлося.

Якщо говорити про Україну, то Блаженніший Патріарх Любомир Гузар сформулював правило українських капеланів такою максимою: “Бути поруч”. Поруч на війні, поруч у мирний час, просто поруч з тими, кому потрібна підтримка. 

Слово “капелан” походить від назви виду плаща, елементу одягу католицького священника – “капи”. Такий плащ, за легендою, святий Мартин (майбутній архиєпископ міста Тур у 317-397 роках) розділив з невідомим жебраком, розірвавши навпіл. Він побачив, що чоловіку холодно та поділився з ним тим, що мав. Тієї ж ночі молодому офіцеру, що невдовзі стане архиєпископом, наснився сон: чоловік, котрого він зустрів, назвався Ісусом Христом та подякував за допомогу. Друга половина плаща Мартина Турійського (“капи”) стала священною реліквією французької армії, вона зберігалась в окремому похідному храмі-наметі – “капелі”, а священника, який служив у цьому польовому храмі, стали називати капеланус (латиною – capellanus), пізніше – капелан.

Кожен легіон Константина І Великого, імператора Римської імперії, мав свою похідну церкву – капелу, назва швидко прижилась. 

З того часу і дотепер капелани є у більшості армій світу. Залежно від релігії, яку сповідують солдати, священнослужителі можуть називатись інакше, але це не змінює суті: душеспасіння, психологічна підтримка та морально-етичні настанови в непростий час воєн і криз об’єднують військових священників (хоч далі ми й побачимо, що капелани – це не тільки військові священники) у всьому світі. 

Правовий статус капеланства був закріплений у 742-743 році в Німеччині, у місті Регенсбург, на першому східно-франкському соборі – Consilium Germanicum. На цьому зібранні узаконили місце священників на військовій службі, проте із суворим застереженням щодо носіння зброї та безпосередньої участі в бойових діях. 

З часом пункт зі зброєю варіювався, залежно від країни та конфесії капеланів. Скажімо, сучасним українським капеланам (православним і греко-католикам) досі суворо заборонено брати до рук зброю, але тільки якщо це задля виконання бойового завдання. Капелан може тримати зброю в руках, може навіть використовувати її, якщо від цього залежить спасіння людей, це не гріх. Сама по собі зброя не є злом, це інструмент, часто навіть освячений задля захисту Батьківщини. 

“Церква вчить, що законним є вимагати поваги до свого власного права на життя. Важливо: хто захищає своє життя, не є винним у вбивстві, навіть якщо він змушений завдати своєму противнику смертельний удар. Поясню. У світлі християнського вчення, Бог дав мені життя, це Його воля. Тобто, захищаючи своє життя, захищаю Його волю, і захищаючи чуже життя, теж захищаю Божу волю. Я живу – я маю право на життя. Якщо ж для самозахисту хтось вдається до більшого насильства, ніж необхідно, його дії протизаконні”, – говорить в інтерв’ю перший військовий капелан в зоні АТО о. Андрій Зелінський.

В реаліях сучасної російсько-української війни священники мають обирати: або ставати до зброї та знімати з себе повноваження священнослужителя, або відкладати зброю та служити у війську капеланом. Хоча і говорять, що не буває колишніх священників, навіть приставши до зброї, люди з подібним світоглядом продовжують його сповідувати та нести іншим.

“В нас є низка капеланів, які обрали саме бути військовослужбовцями. Вони зняли з себе підрясники, хрести, мобілізувалися через військкомати, взяли до рук зброю і кожен згідно зі своєю військовою спеціальністю десь служить. Але ж священника колишнього не буває. Він і там, зі зброєю в руках, продовжує капеланське служіння. У нас у Черкаській єпархії теж є такі”, – говорить про це митрополит Черкаський та Чигиринський Владика Іоан.

В деяких країнах капелани мають право озброюватись, проте український капелан – беззбройний, як і український парамедик.

Міжнародною практикою передбачається спеціально приставлений до капелана військовий, що має штатну зброю. В Україні це тільки починає впроваджуватись. 

Все це разом ґрунтується на Женевській конвенції 1949 року, згідно з якою, військові священники не вважаються особами, які беруть участь у бойових діях. Вони зберігають свій статус, потрапляючи у полон, де їм має бути надане право продовжувати своє служіння серед полонених. Наявність зброї в свою чергу автоматично позбавляє їх такого права. 

Коротка історія українського капеланства

Хоч війна на сході держави й стала одним зі стимулів розвитку та поширення капеланства в сучасній Україні, але військові священники були на цих теренах задовго до 2014 року. Військова служба в Україні завжди, за винятком радянських часів, супроводжувалася духовною опікою церкви. Капелани були в частинах Українських Січових Стрільців, Української Народної Республіки, Української Галицької Армії, Карпатської Січі та Української Повстанської армії. Подивимось ретроспективно.

За часів Київської Русі священники супроводжували військо у поході, щоденно проводили богослужіння, про що збереглися чисельні згадки у літописах: Іпатіївському, Радзивіллівському тощо.

В період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, знатні офіцери обов'язково мали з собою ксьондза, якого приставляли і до свого війська. Оскільки у ті часи частина території України входила до цих держав, а українські військові до армій, вони також були під юрисдикцією місцевих священнослужителів. 

У часи козацтва при куренях (в найкращі часи куренів було 38) і на Січі постійно знаходились священники та монахи різних конфесій, що супроводжували козаків у сухопутних походах. Всюди, де ставала Січ, будували храм Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки Запорізького війська.

Коли виникла Російська Імперія, то релігія на територіях, які вона поглинула, стала унітарною, а військо почало перебувати під егідою державної церкви. На Січ імператорський указ про ці зміни та подальше підпорядкування козацького духовенства оберсвященнику російської армії привезли в 1760 році, але козаки певний час його успішно ігнорували. 

Згідно з цими змінами, з 1719 року в російській армії призначався оберсвященник, а на флоті – оберієромонах. З 1858 року було введено посаду головного священника армії та флоту, а з 1890 року – протопресвітера військового та морського духовенства.

Коли під час подій “Весни народів” в Австрії було запроваджено загальний військовий обов’язок, то церковний провід подбав про постійних українських капеланів, що задовольняли духовні потреби військових греко-католиків, як у мирний час, так і у воєнний. 

14 березня 1848 року було підписано закон про утворення територіальних воєнізованих формувань під назвою Національна Гвардія Австро-Угорщини, а в серпні – святково посвячено першу руську (тобто українську) хоругву. Це були перші суто українські духовники у суто українських збройних формуваннях, хоч і у складі австрійської армії. 

Далі в цісарській армії чітко регламентували кількість капеланів, яких назвали “фельдкуратами”. Вони носили військову форму з хрестом, служили в ранзі капітана або майора, проте без офіцерських відзнак на одязі.

В часи Першої Світової війни згадується про близько ста військових капеланів у рядах українських солдатів австрійських цісарських військ, більшість з них – в складі Української галицької армії.

Українська Народна Республіка приставила капелана до кожного двокурінного пішого полку та трьохсотенного кінно-козачого полку – разом вийшло 44 військових священника. Протопресвітером (головним капеланом) УНР призначили спочатку отця Антонія Матеюка, а після його смерті – отця Павла Пащевського, православного священника, капелана Першого українського запасного полку Армії УНР, пізніше – Сердюцького полку імені Петра Дорошенка.

З часів Другої Світової війни нам відомі імена капеланів збройних формувань “Карпатська Січ” – отця Севастіяна Сабола (Зореслава); підрозділів Дружин Українських Націоналістів, батальйонів Вермахту “Роланд” і “Нахтіґаль” – отця Івана Гриньоха та отця Івана Дурбака; капеланів дивізії “Галичина”, що були під керівництвом отця Василя Лаби, призначеного митрополитом Андреєм Шептицьким. Митрополит підтримав ідею створення української дивізії та вимовив знамениті зараз слова: "Майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії".

Сам факт появи капеланів у підрозділах СС був прецедентом, тому що в жодній іншій їх дивізії священників не було. Своєю службою в рядах дивізії греко-католицькі священники зменшили вплив нацистської пропаганди серед українського особового складу і в такий спосіб зберегли його національний та релігійний дух. Тут і тут про капеланів Дивізії “Галичина” можна почитати докладніше.

Своїх капеланів мали і бійці Української повстанської армії.

Радянська система заперечувала церкву, одним зі стовпів комунізму був атеїзм, але на час війни влада совєтів “закривала очі” та іноді дозволяла православній церкві обмежено контактувати з солдатами. Після війни це все жорстко обірвалось. 

Військові капелани в Незалежній Україні, правовий аспект

У сучасному світі принципи релігійної свободи передбачені низкою міжнародних правових документів: статтею 18 “Загальної декларації прав людини”, статтею 18 “Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права”, “Декларацією про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії чи переконань”, статтею 9 “Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод”. Реалізація свобод людини залежить від механізму їх правового забезпечення та захисту державою. Основою цього механізму є національне законодавство. 

Україна в особі Міністерства оборони України гарантує право, задеклароване Конституцією України. Право на свободу світогляду та віросповідання закріплено для громадян сучасної України згідно зі Статтею 35 Конституції України, “кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність”. Проте український інститут капеланства досі не є повною мірою соціально захищеним та вписаним у систему. 

Капелани, що несуть службу в Збройних Силах України та інших державних військових формуваннях, мали б мати право на соціальний захист на рівні з військовослужбовцями. Це передбачає закон, який, знову ж таки, мав почати діяти з 1 липня 2022 року, проте із запровадженням воєнного стану через активну фазу бойових дій цей процес призупинили.

“Ми сподівалися, що після невідкладного розгляду і голосування й підписання президентом, його таки «запустять». Але інституції, які за це відповідають, не спрацювали і ми наразі не маємо військово-облікової спеціальності.Тому наші капелани не можуть бути військовими офіцерами офіційно", – говорить отець Іоан в інтерв’ю “Суспільному”.

До березня 2022 року українські військові капелани офіційно вважались цивільними працівниками. Хоча штатна посада капелана в армії і прирівнювалась до посади заступника командира батальйону або полку. Зараз – капелани одночасно є офіцерами ЗСУ, залишаючись при цьому священнослужителями.

Зміни відбуваються, хоча, можливо, і повільніше, ніж нам би того хотілось. Поглянемо ретроспективно на зародження військового капеланства у Незалежній Україні.

12 травня 1994 року у Львові на науково-практичному симпозіумі “Духовно-гуманітарні проблеми Сил України” було засновано Міжцерковну раду з питань душпастирської роботи в збройних формуваннях України як постійний консультативний орган різних конфесій у справах душпастирства в Збройних Силах України. 

В березні 1995 року в Києві провели Міжнародну науково-практичну конференцію “Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання”, де обговорили проблему задоволення релігійних прав і свобод в українській армії.

Через 2 роки, у березні 1997, теж в Києві, відбулась Друга міжнародна науково-практична конференція “Християнська любов та військовий обов’язок”. Тут обговорили те, якою має бути душпастирська опіка військових в Україні.

Ще через 2,5 роки, 23-25 вересня 1999 року, в Києві пройшла Третя міжнародна науково-практична тематична конференція “Практика формування особи військовослужбовця та створення умов успішного виконання військового обов’язку: християнський досвід”. Тут обговорили шляхи співпраці та вплив релігії на військових. 

Учасниками цих науково-практичних конференцій були духовенство, військові, представники влади, вчені, іноземні делегати, у країнах яких на законодавчому рівні вже діяв інститут капеланства.

За підсумками обговорень Конференція звернулась до Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил (на той момент Леоніда Даниловича Кучми) з наступними пропозиціями:

• розробити концепцію духовно-пастирської діяльності військових священників у збройних формуваннях України (пропонувалось, щоб три сторони – Державний комітет у справах релігії, силові структури та конфесії розробили свої концепції, які потім повинні бути винесені на обговорення);
• на основі узгодженої Концепції внести зміни до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”; 
• на основі цих змін створити положення про інститут військових священників у військових структурах та внести доповнення до Статутів Збройних Сил України; 
• створити під егідою Державного комітету України у справах релігій або ж Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій відповідний орган, що буде відповідати за здійснення душпастирської опіки у війську;
• започаткувати відкриття при військових частинах храмів, капличок для проведення богослужінь.

11-13 жовтня 2000 року відбулась Ювілейна міжнародна військово-християнська конференція у Львові. Тут представники традиційних для України конфесій утворили Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнське військове братство. Юридично оформили – в грудні 2000 року. Своєю метою вони бачили не лише вжити заходів щодо запровадження інституту українського військового капеланства на державно-правовому рівні, але й виробити спільний підхід до задоволення духовних потреб військовослужбовців. Братство є членом Міжнародної асоціації військово-християнських товариств (АМСF).

Перше, що вони зробили – розробили проєкт концептуальних засад душпастирської опіки віруючих військовослужбовців; провели навчання “капеланського резерву” для ЗСУ та сформували спільне бачення майбутнього капеланства у всіх конфесіях, що об’єднались у Братстві.

В травні 2000 року було зареєстровано Всеукраїнську громадську організацію “Об’єднання християн-військовослужбовців України” (ОХВУ), в яку входили як чинні військові та їх родини, так і ті, хто вже пішов у запас. Організацію було створено для захисту прав та свобод військових, пропаганди християнсько-моральних цінностей та закладення підґрунтя інституту військового капеланства в Україні.

Важливим документом, що вперше в історії Незалежної України урегулював механізм задоволення релігійних потреб віруючих військових, стала Директива Міністра оборони України № Д-25 “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України” від 21 квітня 2006 року.

1 листопада 2008 року в структурі Департаменту гуманітарної політики Міноборони створено сектор роботи із релігійними організаціями.

10 листопада 2008 року підписано “Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців ЗСУ” між Міністерством оборони України та представниками українських церков і релігійних організацій. Там вперше офіційно декларується намір створити в Україні інститут військового капеланства.

Відповідно до Меморандуму, метою створення інституту військового капеланства у ЗСУ є забезпечення конституційного права військовослужбовців на свободу совісті та віросповідання.

30 листопада того ж року Верховна Рада України ухвалила закон “Про Службу військового капеланства”, а в грудні 2020 року побачила світ “Доктрина розвитку військового лідерства у Збройних Силах”. Вони разом повинні формувати ціннісно-стратегічну платформу української армії.

До появи обох вищезгаданих документів причетний отець Андрій Зелінський – радник Глави УГКЦ, заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, співзасновник, лектор і член Ініціативної групи та Наглядової ради Української Академії лідерства, політолог, публіцист, автор книг, громадський діяч; перший військовий капелан при штабі АТО у 2014 році.

29 квітня 2009 року було створено Раду у справах душпастирської опіки при Міноборони України з метою налагодження ефективної співпраці релігійних організацій щодо інституту військового капеланства.

Наказом Міністра оборони України № 220 від 22 квітня 2011 року затверджено Концепцію душпастирської опіки у ЗСУ. У цьому документі вперше узгодили низку ключових понять, які мають бути однаково розтлумачені у всіх конфесіях українського капеланства.

29 грудня 2012 року Рада національної безпеки і оборони України ухвалила проєкт Концепції реформування і розвитку ЗСУ до 2017 року.

У 2014 році та 2015 році робились спроби розширити законодавчу базу реалізації прав військових капеланів. На розгляд Верховної Ради України вносилося кілька тематичних законопроєктів. Проте вони були або вже застарілими, зважаючи на розвиток військових дій на сході держави, або не зовсім коректними, тому “не пройшли”. 

В травні 2017 року на законодавчому рівні було введено у Збройних силах України штатну посаду військового капелана, яка прирівнюється до посади заступника командира полку чи батальйону.

6 червня 2019 року Верховною Радою України було прийнято у першому читанні законопроєкт № 10244-1 “Про військове капеланство”. Він покликаний забезпечити адміністративно-правові гарантії інституту військового капеланства, забезпечити соціальний захист військових капеланів та капеланську діяльність загалом. 

30 листопада 2021 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт 4626 "Про Службу військового капеланства". Його підтримав 291 народний депутат:

“Цей закон регулює відносини у сфері реалізації конституційного права на свободу світогляду та віросповідання військовослужбовців Збройних Сил України, Національної гвардії України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної прикордонної служби України, а також визначає правові та організаційні засади і принципи діяльності Служби військового капеланства”, — йдеться у тексті документа.

Відтепер служба військового капеланства – це окрема структура у складі Збройних Сил України, Нацгвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Капелани підпорядковуються Головнокомандувачу ЗСУ, Командувачу Національної гвардії, керівникам інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також Голові Державної прикордонної служби України.

Військовим капеланом може бути громадянин України, який є священнослужителем зареєстрованої в Україні релігійної організації та отримав від керівного центру (управління) відповідної релігійної організації мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. Обов’язковою для капелана є наявність вищої богословської освіти (ця норма починає діяти з 2026 року).

Президент України Володимир Олександрович Зеленський 17 грудня 2021 року провів зустріч з представниками Всеукраїнської ради церков і підписав закон "Про Службу військового капеланства", проєкт якого 30 листопада 2021 року підтримала ВР України.

Цей Закон:

• закріплює статус військових капеланів як військовослужбовців;
• визначає їхні функціональні обов’язки;
• запроваджує квоти конфесійного представництва відповідно до потреб особового складу з урахуванням поліконфесійності держави;
• передбачає створення Міжконфесійних рад з питань військового капеланства як дорадчих органів при Міністерстві оборони та Міністерстві внутрішніх справ.

Закон мав почати діяти з липня 2022 року, проте, із запровадженням в Україні воєнного стану, цей процес призупинили. Хоча Верховна Рада України встигла внести зміни в Перехідні положення Закону і він набрав чинності 19 березня 2022 року. Окремі його положення вступили в дію в середині березня цього року, під час повномасштабної війни. Капелани тепер є офіцерами ЗСУ, але й священнослужителями.

“Закон про військове капеланство дає можливість присутності священника у військових формуваннях на професійній і постійній основі – військовий капелан стає офіцером Збройних сил України. Це певна можливість, але також і виклик, тому що капелан, навіть будучи офіцером, повинен залишатися священником. І тут – велике завдання для тих, хто підбирає відповідних кандидатів, шукає тих, хто справді покликаний до такого служіння. Відтак капеланів необхідно відповідно готувати, щоб вони не уподібнилися до офіцерів, зберегли церковне обличчя, будучи присутнім у ЗСУ”, – зазначає в програмі “Відкрита Церква” Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.Військові капелани — поруч на фронті і в тилу | Відкрита Церква, 28.09.2022

Сучасні українські капелани

На теперішній момент українські військові капелани – це не теоретичні розмірковування у правовому полі, не історична даність традиції, це – більш ніж реальність. 

З 2014 року в Україні триває війна, яка з 24 лютого 2022 року перейшла в активну фазу. Капелани тут це і священники, і волонтери-постачальники, і позаштатні психологи, і водії, і побратими, – словом, ті, хто, як заповідав Любомир Гузар, “є поруч”. Поруч в окопі, поруч з пораненими, поруч у молитві, поруч на війні. 

На війні в Україні зараз є віряни всіх конфесій. Є і мусульмани, і юдеї, і греко-католики, і прихильники Московського патріархату. Тому капеланство – міжконфесійне. Капелан повинен допомогти кожному, хто цього потребує. Якщо не може зробити цього в рамках власної конфесії, то, при потребі, має знайти військовому священника потрібної йому релігії.

Є штатні капелани й добровольці. У 2014 році військові капелани були тільки добровольцями, вони поїхали на війну в перші дні разом із військовими. Це світова норма: коли щось трапляється, вирушати туди задля допомоги. Зараз, коли посада військового капелана краще (хоч ще не повністю) регульована на законодавчому рівні, кількісно переважати над добровольцями почали штатні військові капелани.

Як перші, так і другі мають бути рукопокладенні й делеговані від керівництва своєї конфесії. Саме воно несе відповідальність. Крім того, військовий священник має бути вірянином із душпастирським досвідом, що пройшов перевірку правоохоронних органів. Оскільки релігійні потреби громадян України визнані Конституцією, зі сторони держави процесом керує відділ морально-психологічного забезпечення при Генеральному штабі.

Зазвичай, коли кажуть “капелан”, то мають на увазі саме військового священника, проте це лише один з семи напрямків капеланства. Решта шість:

• морські капелани, які служать у великих портах;
• поліцейські капелани, які працюють з поліцією;
• муніципальні капелани, співпрацюють з місцевою владою;
• тюремні капелани, які служать у в’язницях, СІЗО;
• спортивні капелани, що працюють із командами та спортивними клубами;
• шпитальні капелани, які працюють у шпиталях.

Інститут капеланства в Україні відносно молодий, хоча сама традиція і давня. Складно переоцінити вклад військових священників, вагу їх щоденного служіння на фронті та в тилу. Особливо зараз, коли війна буквально прийшла до кожного українця. 

Департамент військового капеланства Патріаршої курії Української Греко-Католицької Церкви існує задля того, щоб інтегрувати капеланство як офіційний інститут, вибудувати певну соціальну вертикаль і, звісно (це навіть в першу чергу), дати вірянам греко-католикам можливість реалізовувати свої духовні потреби. Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ постійно розвивається, використовує все нові способи говорити до своєї пастви: соціальні мережі, медіаресурси, інтерв’ю. 

Контакти

Владика Михаїл (Колтун) – керівник Департаменту

Facebook

Офіційний сайт

БО “Фундація Архистратига Михаїла”

Адреса: 02002, Україна, м. Київ, вул. Микільсько-Слобідська 4Г, оф.16

Директор

Любомир Яворський

Телефон

+380445411127

Пошта

[email protected]

Реквізити

Товариство Ісуса, заступник керівника Департаменту

священник Андрій Зелінський

Телефон

+380673130820

Пошта

[email protected]

Керівник Відділу душпастирства у пенітенціарній системі України

священник Костянтин Пантелей

Телефон

+380984229221

Пошта

[email protected]

Skype
constantin.panteley

Референти Департаменту

священник Ростислав Височан

Телефон

+380971437008

Пошта

[email protected]

полковник Олександр Мельник

Телефон

+380965688880

Пошта

[email protected]